Поняття "наш край", причини та початок колонізації Слобожанщини
Під поняттям "наш край" розуміється не певна територія у відповідності до існуючого адміністративного поділу України, а територія, спільна у своєму історико-етнографічному розвитку. На такому критерії у визначенні поняття "наш край" наполягав відомий дослідник Слобідської України М.Сумцов. У своїй праці "Географія України" він вказував, що традиційний адміністративний поділ України, який існував ще за часів Російської імперії, "невдалий і його приходиться вживати тільки по звичаю. Не відповідає він ні історії, ні етнографії, має тільки дочасне значення". Микола Федорович виділяв такі спільні історичні регіони України: Київщину, Волинь, Поділля, Слобожанщину.
Географічні кордони Слобідської України у 17 ст. визначалися такими межами: на Сході - від Коротояка по Дону до Богучара і Калача; на Півночі - Суджа, Білопілля; на Півдні - до гирла р. Айдар; на Заході - Ізюм, Охтирка, Лебедин, Недригайлів.
У 16 ст. ця територія була малозалюднена та називалася Дике Поле. Через ці землі пролягав один із головних шляхів татарських набігів на російські землі - Муравський шлях, який починався у Криму і тягнувся до Тули. Від нього відгалужувалося ще два шляхи, що також проходили по території Слобожанщини - Кальміуський та Ізюмський. Уряд Московської держави, прагнучи колонізувати ці землі і закріпити їх за собою, будує укріплені лінії із фортами "засіками". Так були збудовані Воронеж, Валки, Бєлгород, Курськ. Сторожову службу на цих землях із 16 ст. починають нести і українські козаки. Сторожові пости українських козаків у першій половині 17 ст. перетворюються на міста і села Слобожанщини.
У 30-40 рр. 17 ст. це було викликано окрім необхідності боротьби з татарами, ще і поразкою козацьких повстань. Після цих повстань почалися репресії, які змушували не лише козаків, а й представників інших станів переселятися із сім'ями та майном на Слобожанщину. Прикладом такого переселення служить перехід на Слобожанщину Якова (Яцька) Острянина, керівника козацько-селянського повстання проти польського гніту 1637-38 рр. Після поразки в битві з польськими військами біля с. Жовнине (Черкащина) він зі своїм полком (понад 1000 козаків) перейшов на територію Московії. По дорозі до його загону приєдналось багато селян і міщан. Вони оселились біля Чугуєва. Польська влада вимагала від московського уряду повернення 20 тис. учасників виступів 1637-38 рр., але отримала відмову, оскільки для Росії ці люди були необхідні для захисту своїх кордонів.
У період визвольної війни під проводом Б.Хмельницького відбувся новий етап заселення українцями Слобожанщини.
Таким чином, українські переселенці, найактивнішу частину яких становили козаки, заселили безлюдні степи Дикого Поля, що належали Московській державі й захищали їх від турецько-татарської агресії.
Умови колонізації краю привели до особливостей розвитку цих українських земель у:
- устрої та автономних правах;
- соціальному та економічному житті;
- освіті, культурі, духовному житті.
Політичний устрій Слобідської України
Особливістю політичного розвитку Слобожанщини було те, що на її території у 17 ст. діяли і розвивалися два типи колонізаторів - український та великоросійський. При цьому московський уряд, не нав'язував українцям тих суспільно-політичних умов, що були обов'язковими для російських людей. Українські переселенці утворювали окремі поселення або осідали в існуючих містах - Білгороді, Курську, Воронежі, Єльці. Якщо в місті була значна кількість переселенців-українців, то вони створювали окрему слободу. На чолі неї стояв отаман, якому підпорядковувалися сотники, а сотникам - десятники. Отже управління будувалося за звичайним для переселенців козацьким зразком. Така політика провадилася для того, щоб переманити слобожан на бік російської держави і зробити їх більш прихильними до себе у порівнянні із Гетьманщиною, яка у той час ставала на шлях власного державотворення. Створення московським урядом сприятливих умов на Слобожанщині було запорукою від того, що український люд не полишатиме ці землі і не повертатиметься на ті українські території, з яких він прийшов.
Разом з тим, за переселенцями здійснювався контроль воєводою, призначеним царським урядом. Всі, хто ставали на царську службу, приймав присягу ("запись целовальная"). Ця процедура відбувалася у Путивлі, звідки переселенців розподіляли по місцях поселення. Служилим людям крім земельних наділів призначалася щорічна платня.
Політичній та соціальній консолідації українських переселенців заважало те, що:
1) українці прибували на ці землі окремими роз'єднаними групами із різних українських регіонів;
2)колонізація земель тривала довгий час, практично усе 17 ст., і ці землі приєднувалися до московської держави поступово, а не одночасно, як Гетьманська Україна;
3)серед українських колоністів не було тих, хто мав би титул гетьмана і міг виступати як політичний лідер українців цього краю (окрім гетьмана Якова Острянині, який у 1638 році переселився із козаками на Слобожанщину, але вже у 1641 р. загинув у Чугуєві).Тому Слобідська Україна не перетворилася в єдине ціле, окреме автономне утворення у складі Російської держави.
Відсутність єдиної гетьманської влади на Слобідській Україні привело до утворення окремих політичних центрів. Спочатку політичні права від московського уряду отримував окремо кожний хто осідав ("Осадчі") на території Дикого Поля. Поступово кількість украънського населення Слобідської України. У другій половині 17 ст. їх сформувалося 5:
1) Острогозький (1652),
2) Охтирський (1658),
3) Сумський (1658),
4) Харківський (1660),
5) Ізюмський (1685).
Отже, вся політична влада в Слобідській Україні розподілялася між 5 полками та їх полковниками. Вона була закріплена царськими жалуваними грамотами виданими полкам. На чолі полку стояв полковник, якого обирала старшина. Полковник обирався довічно і мав широкі повноваження: управляв полком у військових і адміністративних справах, був головним розпорядником земель на території полку, затверджував або скасував судові рішення. Символами полковничої влади були полкова булава (пернач - шестигранна булава), корогва (із зображенням Божої Матері, чи святого покровителя полку), полкова печатка.
Полкову старшину складали: обозний, суддя, осавул, хорунжий, два писарі.
Обозний - керував обозом, запасами, гарматами, фортецями. У разі необхідності заміняв полковника (був його першим замісником).
Осавул - начальник штабу, допомагав готувати та проводити військові операції.
Хорунжий - керував козаками та охороняв полкові символи.
Суддя - відав цивільними судовими справами.
Писарі - один вів документацію у військовій справі, інший - у цивільній.
Полкова старшина та сам полковник складали полкову Раду, яка вирішувала всі найголовніші питання полку. Полки поділялися на сотні. Їх очолювали сотники, яких призначала полкова Рада. Далі сотник сам призначав сотенну старшину: отамана (виконував у сотні роль обозного і судді), осавула, хорунжого, писаря.
Побудована за козацьким принципом Слобідська Україна знаходилась під наглядом Бєлгородського воєводи, який контролював діяльність усіх 5 полків.
Така політична організація Слобідської України проіснувала до 1765 р., коли була ліквідована царським урядом, разом з правами полків.
Отже територія Слобідської України не була централізована, мала свої автономні права у вигляді 5 полків, збудованих за козацьким принципом управління.
Особливістю політичного розвитку Слобожанщини було те, що на її території у 17 ст. діяли і розвивалися два типи колонізаторів - український та великоросійський. При цьому московський уряд, не нав'язував українцям тих суспільно-політичних умов, що були обов'язковими для російських людей. Українські переселенці утворювали окремі поселення або осідали в існуючих містах - Білгороді, Курську, Воронежі, Єльці. Якщо в місті була значна кількість переселенців-українців, то вони створювали окрему слободу. На чолі неї стояв отаман, якому підпорядковувалися сотники, а сотникам - десятники. Отже управління будувалося за звичайним для переселенців козацьким зразком. Така політика провадилася для того, щоб переманити слобожан на бік російської держави і зробити їх більш прихильними до себе у порівнянні із Гетьманщиною, яка у той час ставала на шлях власного державотворення. Створення московським урядом сприятливих умов на Слобожанщині було запорукою від того, що український люд не полишатиме ці землі і не повертатиметься на ті українські території, з яких він прийшов.
Разом з тим, за переселенцями здійснювався контроль воєводою, призначеним царським урядом. Всі, хто ставали на царську службу, приймав присягу ("запись целовальная"). Ця процедура відбувалася у Путивлі, звідки переселенців розподіляли по місцях поселення. Служилим людям крім земельних наділів призначалася щорічна платня.
Політичній та соціальній консолідації українських переселенців заважало те, що:
1) українці прибували на ці землі окремими роз'єднаними групами із різних українських регіонів;
2)колонізація земель тривала довгий час, практично усе 17 ст., і ці землі приєднувалися до московської держави поступово, а не одночасно, як Гетьманська Україна;
3)серед українських колоністів не було тих, хто мав би титул гетьмана і міг виступати як політичний лідер українців цього краю (окрім гетьмана Якова Острянині, який у 1638 році переселився із козаками на Слобожанщину, але вже у 1641 р. загинув у Чугуєві).Тому Слобідська Україна не перетворилася в єдине ціле, окреме автономне утворення у складі Російської держави.
Відсутність єдиної гетьманської влади на Слобідській Україні привело до утворення окремих політичних центрів. Спочатку політичні права від московського уряду отримував окремо кожний хто осідав ("Осадчі") на території Дикого Поля. Поступово кількість украънського населення Слобідської України. У другій половині 17 ст. їх сформувалося 5:
1) Острогозький (1652),
2) Охтирський (1658),
3) Сумський (1658),
4) Харківський (1660),
5) Ізюмський (1685).
Отже, вся політична влада в Слобідській Україні розподілялася між 5 полками та їх полковниками. Вона була закріплена царськими жалуваними грамотами виданими полкам. На чолі полку стояв полковник, якого обирала старшина. Полковник обирався довічно і мав широкі повноваження: управляв полком у військових і адміністративних справах, був головним розпорядником земель на території полку, затверджував або скасував судові рішення. Символами полковничої влади були полкова булава (пернач - шестигранна булава), корогва (із зображенням Божої Матері, чи святого покровителя полку), полкова печатка.
Полкову старшину складали: обозний, суддя, осавул, хорунжий, два писарі.
Обозний - керував обозом, запасами, гарматами, фортецями. У разі необхідності заміняв полковника (був його першим замісником).
Осавул - начальник штабу, допомагав готувати та проводити військові операції.
Хорунжий - керував козаками та охороняв полкові символи.
Суддя - відав цивільними судовими справами.
Писарі - один вів документацію у військовій справі, інший - у цивільній.
Полкова старшина та сам полковник складали полкову Раду, яка вирішувала всі найголовніші питання полку. Полки поділялися на сотні. Їх очолювали сотники, яких призначала полкова Рада. Далі сотник сам призначав сотенну старшину: отамана (виконував у сотні роль обозного і судді), осавула, хорунжого, писаря.
Побудована за козацьким принципом Слобідська Україна знаходилась під наглядом Бєлгородського воєводи, який контролював діяльність усіх 5 полків.
Така політична організація Слобідської України проіснувала до 1765 р., коли була ліквідована царським урядом, разом з правами полків.
Отже територія Слобідської України не була централізована, мала свої автономні права у вигляді 5 полків, збудованих за козацьким принципом управління.
Соціально-економічний розвиток
Особливістю соціального розвитку Слобідської України було те, що він давав можливість реалізувати соціальний ідеал того часу - ліквідувати станові привілеї. Адже всі хто прибував на ці землі оголошували себе особисто вільними козаками. Але поступово починається процес соціальної диференціації. Спочатку, що природно, він відбувався не за походженням, а за родом занять. На території краю утворюються такі соціальні групи:
1) Статус козаків закріпляється лише за тими хто перебував на військовій службі;
2) Серед козаків виділяється козацька старшина;
3) Жителі міст не пов'язані із сільськогосподарським виробництвом відносилися до категорії цеховиків, ремісників та торговців;
4) Вільні селяни, що селилися на незаймані землі;
5) Духовенство;
6) Окрему групу складали росіяни та іноземці;
7) Згодом козацька старшина, російське та іноземне дворянство стають власниками переважної більшості земель Слобожанщини і нові переселенці змушені були перетворюватись у підданих селян.
У порівнянні з іншими українськими землями на території Дикого Поля до цього не було ні маєтків, ні приватної землі. Тому господарство Слобожанщини у 17 ст. розвивалося не за власними традиціями (їх просто не було), а виходячи з таких умов:
- матеріального та професійного рівня переселенців;
- природних умов;
- здатність переселенців застосувати свої уміння за нових обставин.
Найголовнішим правом українських переселенців було право вільно займати і обробляти землі. Це було основою власності на землю на Слобожанщині. Московський уряд погоджувався на це право для забезпечення за допомогою українців оборони своїх південних кордонів. Пізніше ці права були підтверджені Жалованними грамотами (з 1659 р.), у яких визнавалося право володіти землею навіки і без чиншу (пол. - чинш) - тобто без ренти грошима чи продуктами. Українські поселенці добилися права не платити чинша не тільки за землю, а і за торгівлю (право вільної торгівлі), за володіння млинами, шинками, кузнями та різними промислами (риболовство, винокуріння та ін.). За таких обставин головним заняттям переселенців було землеробство. Ним займалися жителій сіл і міст. Цьому сприяли вигідні природно-кліматичні умови краю. Тому, тільки прибувши українці займали землю і бралися за орку. Своє прихильністю до землеробства українці виразно відрізнялися від російських поселенців, які не поспішали займатися землеробством.
Надзвичайно сприятливими були місцеві умови і до розвитку садівництва, тому українці в масовому порядку заводили навколо своїх помешкань сади плодових дерев.
Не менш привабливі умови були і для розвитку скотарства. Тому переселенці приводили із собою коней, велику та дрібну рогату худобу, і звичайно свиней.
Серед промислів (не основні зайняття селян) виділялися викурювання горілки, млинарство, дегтярство, бджільництво. Винокуріння було закріплене жалуваннями грамотами, оскільки російське населення не знало цього промислу (викурювали горілку тоді із борошна).
Ремесло здебільшого носило натуральний характер, але з розбудовою міст набуває товарного виробництва. Найбільш розповсюдженими були ткацтво, чинбарство (вироби зі шкіри), ковальство, гончарство.
Торгівля була надзвичайно розвинена з перших років колонізації. Тому особливістю торгівлі в Слобідській України було те, що нею займалися не тільки купці, а всі категорії населення - селяни, міщани, козаки, козацька старшина. В подальшому такий розмах торгівлі привів до утворення щорічних ярмарок у багатьох містах Слобожанщини (у 18 ст.).
Особливістю соціального розвитку Слобідської України було те, що він давав можливість реалізувати соціальний ідеал того часу - ліквідувати станові привілеї. Адже всі хто прибував на ці землі оголошували себе особисто вільними козаками. Але поступово починається процес соціальної диференціації. Спочатку, що природно, він відбувався не за походженням, а за родом занять. На території краю утворюються такі соціальні групи:
1) Статус козаків закріпляється лише за тими хто перебував на військовій службі;
2) Серед козаків виділяється козацька старшина;
3) Жителі міст не пов'язані із сільськогосподарським виробництвом відносилися до категорії цеховиків, ремісників та торговців;
4) Вільні селяни, що селилися на незаймані землі;
5) Духовенство;
6) Окрему групу складали росіяни та іноземці;
7) Згодом козацька старшина, російське та іноземне дворянство стають власниками переважної більшості земель Слобожанщини і нові переселенці змушені були перетворюватись у підданих селян.
У порівнянні з іншими українськими землями на території Дикого Поля до цього не було ні маєтків, ні приватної землі. Тому господарство Слобожанщини у 17 ст. розвивалося не за власними традиціями (їх просто не було), а виходячи з таких умов:
- матеріального та професійного рівня переселенців;
- природних умов;
- здатність переселенців застосувати свої уміння за нових обставин.
Найголовнішим правом українських переселенців було право вільно займати і обробляти землі. Це було основою власності на землю на Слобожанщині. Московський уряд погоджувався на це право для забезпечення за допомогою українців оборони своїх південних кордонів. Пізніше ці права були підтверджені Жалованними грамотами (з 1659 р.), у яких визнавалося право володіти землею навіки і без чиншу (пол. - чинш) - тобто без ренти грошима чи продуктами. Українські поселенці добилися права не платити чинша не тільки за землю, а і за торгівлю (право вільної торгівлі), за володіння млинами, шинками, кузнями та різними промислами (риболовство, винокуріння та ін.). За таких обставин головним заняттям переселенців було землеробство. Ним займалися жителій сіл і міст. Цьому сприяли вигідні природно-кліматичні умови краю. Тому, тільки прибувши українці займали землю і бралися за орку. Своє прихильністю до землеробства українці виразно відрізнялися від російських поселенців, які не поспішали займатися землеробством.
Надзвичайно сприятливими були місцеві умови і до розвитку садівництва, тому українці в масовому порядку заводили навколо своїх помешкань сади плодових дерев.
Не менш привабливі умови були і для розвитку скотарства. Тому переселенці приводили із собою коней, велику та дрібну рогату худобу, і звичайно свиней.
Серед промислів (не основні зайняття селян) виділялися викурювання горілки, млинарство, дегтярство, бджільництво. Винокуріння було закріплене жалуваннями грамотами, оскільки російське населення не знало цього промислу (викурювали горілку тоді із борошна).
Ремесло здебільшого носило натуральний характер, але з розбудовою міст набуває товарного виробництва. Найбільш розповсюдженими були ткацтво, чинбарство (вироби зі шкіри), ковальство, гончарство.
Торгівля була надзвичайно розвинена з перших років колонізації. Тому особливістю торгівлі в Слобідській України було те, що нею займалися не тільки купці, а всі категорії населення - селяни, міщани, козаки, козацька старшина. В подальшому такий розмах торгівлі привів до утворення щорічних ярмарок у багатьох містах Слобожанщини (у 18 ст.).
Освіта, культура, духовне життя
Поселенці принесли на нову територію основи свого національного життя.
Переселенці одразу ж бралися за заснування монастирів. Українське духовенство, що приходило на територію Слобожанщини, як і інші переселенці змушені були присягати на вірність московському цареві та визнавати духовну владу Московського патріарха. Тому на території Слобідської України не було утворено власної церковної автономії та ієрархії, і українське духовенство підпорядковувалося митрополитові Бєлгородської єпархії.
За традиціями Гетьманщини (з якої вони прибували), переселенці намагалися самостійно обирати собі священників, що протирічило правилам Московської церкви. Тому між парафіянами та бєлгородськими архієреями (вищі священнослужителі) завжди ішов пошук компромісної фігури священника, яка б влаштовувала і церкву, і мирян.
Братства на Слобожанщині вже не орієнтувалися в першу чергу на відстоювання віри, а займалися благодійністю і просвітою. Тому майже одночасно із побудовою храму утворювалося братство та будувалися шкільні будинки. Школа, як правило, містилася біля церкви і поділялася на дві частини: власне школу і примішення де жив дяк, що навчав. У школі було 3 класи: у першому вивчали буквар, у другому - часослов (церковна книга молитов та пісноспіву, що здійснювалися у церкві на протязі доби по часам, звідси і назва), у третьому - Псалтир (одна із книг Біблії, що має 150 псалмів), основна книга для засвоєння грамоти. У 2 та 3 класах навчали і письму. Особливістю українських шкіл було те, що вони не будувалися за становою ознакою, у братських церковних школах навчалися діти усіх верств.
Поселенці принесли на нову територію основи свого національного життя.
Переселенці одразу ж бралися за заснування монастирів. Українське духовенство, що приходило на територію Слобожанщини, як і інші переселенці змушені були присягати на вірність московському цареві та визнавати духовну владу Московського патріарха. Тому на території Слобідської України не було утворено власної церковної автономії та ієрархії, і українське духовенство підпорядковувалося митрополитові Бєлгородської єпархії.
За традиціями Гетьманщини (з якої вони прибували), переселенці намагалися самостійно обирати собі священників, що протирічило правилам Московської церкви. Тому між парафіянами та бєлгородськими архієреями (вищі священнослужителі) завжди ішов пошук компромісної фігури священника, яка б влаштовувала і церкву, і мирян.
Братства на Слобожанщині вже не орієнтувалися в першу чергу на відстоювання віри, а займалися благодійністю і просвітою. Тому майже одночасно із побудовою храму утворювалося братство та будувалися шкільні будинки. Школа, як правило, містилася біля церкви і поділялася на дві частини: власне школу і примішення де жив дяк, що навчав. У школі було 3 класи: у першому вивчали буквар, у другому - часослов (церковна книга молитов та пісноспіву, що здійснювалися у церкві на протязі доби по часам, звідси і назва), у третьому - Псалтир (одна із книг Біблії, що має 150 псалмів), основна книга для засвоєння грамоти. У 2 та 3 класах навчали і письму. Особливістю українських шкіл було те, що вони не будувалися за становою ознакою, у братських церковних школах навчалися діти усіх верств.
Охтирка у XVIII ст.
З часу свого виникнення й до першої половини XVIII ст. Охтирка відігравала роль військового стратегічного пункту на південно-східному кордоні Російської держави. Взимку 1708—1709 рр. територія Охтирського полку стала ареною запеклої боротьби з шведськими загарбниками. В місті було збільшено гарнізон і зміцнено укріплення. Щоб прикрити шлях на Бєлгород і Харків, Петро I передислокував значну частину російської армії з Сум до Охтирки, а потім на південь, до Богодухова. В січні 1709 року, коли Карл XII почав зосереджувати військо поблизу Котельви, Петро I направив до Охтирки головні сили піхоти і 4 лютого прибув сам у розташування військ. Після битви під Опішнею значні шведські сили переправилися на лівий берег річки Ворскли і почали рух на Охтирку. 8 лютого вони зайняли с. Хухру, але ненаважилися штурмувати фортецю. Охтирські козаки й селяни активно допомагали російським військам у розгромі загарбників.
Після ліквідації полкового устрою 1765 року Охтирка стала центром провінції Слобідсько-Української губернії, 1780—1796 рр.— Охтирського повіту Харківського намісництва, в 1797 році — повітовим містом Слобідсько-Української (з 1835 року Харківської) губернії.
Виникнувши як військове укріплення, Охтирка швидко перетворилася на осередок ремесла й торгівлі. Вже у XVII ст. широкого розвитку набули бджільництво, млинарство, ткацтво, бондарство, шевство. 1773 року в Охтирці проживало 11015 чоловік, з них 281 займалися ремеслом. В 1796 було вже 545 ремісників. 1718 року в Охтирці виникла перша в Росії тютюнова мануфактура, до якої було приписано кілька сіл (944 селянські двори). Проте мануфактура виявилася нерентабельною, і в 1727 році казна продала її приватним особам. У другій половині ХVIII ст. вона остаточно занепала. В Охтирці були також гута, що виробляла посуд і віконне скло, та цегельний завод. Щорічно в Охтирці відбувалося 4 ярмарки, на які приїжджали купці з Курська, Воронежа, Тули, Полтави, Ніжина та інших міст. Торгували тут суконними й шовковими виробами, кіньми, рогатою худобою, рибою, сіллю, хлібом, скляним, залізним і дерев’яним посудом.
З кінця XVII ст. в Охтирці набуло розвитку декоративно-прикладне мистецтво. Місцеві майстри виготовляли кахлі з квітковим орнаментом, що нагадував килимові візерунки. Далеко за межами Слобожанщини були відомі охтирські килими.
Економічний розвиток Слобідської України взагалі, і зокрема Охтирки, супроводжувався невпинним зростанням поміщицького землеволодіння й закріпаченням козацької бідноти. В 1732 році в Охтирськохму полку був 1631 підсусідок, що становило 6,3 усіх козаків. Поміщики Перехрестови мали 1421 кріпака, Лесевецькі — 2194. Великим землевласником був охтирський Троїцький монастир. У 80-х роках XVIII ст. в різних селах Охтирського і Краснокутського повітів йому належало 5774 десятини землі.
Слобожани чинили опір старшині, яка поступово перетворювалася на поміщиків. У 1679 році охтирці відмовилися коритися полковнику Перехрестову, поранили генерала Косогова, який прибув, щоб придушити заворушення. З великими зусиллями бєлгородський воєвода «втихомирив» їх. Однак заворушення тривали до 1704 року.
В червні 1759 року поблизу міста діяло кілька загонів гайдамаків, у одному з них налічувалося понад двадцять чоловік.
В 1732 році в Охтирці при церквах було чотири школи. 1790 року відкрито народне училище, а пізніше — парафіяльне й повітове.
Наш край у XVIII століття
У 1692 р. у Охтирському полку було усього 12 міст і 27 сіл та деревень (було ще декілька хуторів; але ми не знаємо скільки). У 1732 р. у ньому було вже 13 міст і містечок, 63 села, деревні і слободи, 22 хутора і слобідки. У Харківському полку (разом з Ізюмським) тоді ж, у 1662 р., було 25 міст і містечок і 54 села і деревні; у 1732 р.— 32 міста і містечка, 26 сіл, деревень та слобід, 121 хутір та слобідка. За 8 років XVII ст. і 32 роки XVIII ст. збільшилося дуже число сіл та деревень. І це зрозуміло: села та деревні почали збільшуватися тоді, як в Україні зробилося безпечніше жити. Найбільш осель було у 1732 р. у Сумському полку (156), за ним іде Харківський полк (149), Охтирський (103) і Ізюмський (102). Найбільшу земельну територію займав Ізюмський полк, за ним ішов Харківський, потім Сумський та Охтирський.
Слободські полки у 1732 р. займали значну частину теперішньої Харківської губернії (але далеко не всю), частину Воронезької, невеличку частину Курської та Війська Донського. Після 1732 р., здається, значно поширилася тільки округа Острогозького полка, бо він обмежувався з безлюдними тоді донськими степами. Усі Слободські полки мусили вести боротьбу за свої межі з сусідами.
Охтирський Слободський полк обмежувався з Гадяцьким та Полтавським Гетьманщини, і ось у третій четверті XVIII ст. і першій четверті XVIII ст. ідуть меж ними суперечки за межі, особливо за погряничні міста — Котельву та Коломак. Котельва належала перед Полтавською баталією до Гадяцького полка, але по проханню її мешканців вона прилучена була до Охтирського Слободського полка. Потім Скоропадський та Апостол клопоталися, але марно, щоб повернути її знову до Гетьманщини. Про Коломак гетьманці казали, що він був осажений на землях Полтавського полка, але ж він усе-таки залишився за Охтирським полком, також як і деякі інші міста, котрі справді були за межою, що отділяла Московську державу од Польщі по акту 1647 р.
Слободсько-Українська губернія поділялася у 1773 р. на 5 провінцій, котрі рівнялися взагалі колишнім полкам.
Харківська провінція (колишній Харківський Слободський полк) займала теперішні повіти — Харківський, більшу частину Валківського, Вовчанського і невеличкий шматочок Зміївського, у неї була 171 оселя.
Охтирська провінція (колишній Охтирський полк) — теперішні Богодухівський та Охтирський повіти і невеличкі частини Валківського та Лебединського; там було 88 осель.
Сумська провінція (колишній Сумський полк) — Сумський, Лебединський повіти Харківської губернії, половину Суджанського (Курської губернії) і невеличку частину Охтирського (Харківської) і Грайворонського (Курської губернії); у неї було 165 осель.
Ізюмська провінція (колишній Ізюмський полк) — Куп'янський, Ізюмський та частиною Зміївський повіти (але не всю округу їх) і частину Вовчанського, в неї було 99 осель.
Острогозька провінція (колишній Острогозький полк) — значну частину Острогозького, Богучарського, Бирюченського повітів Воронезької губернії і невеличку частину Землянського, Валуйського, Павлівського, Коротояцького тієї ж Воронезької, Єлецького і Лівенського — Орловської, Корочанського й Новооскольського — Курської; усіх осель було там 152.
Усіх осель у 1732 р. було 510, а у 1773 р.— тільки 523. Число осель не багато збільшилося. У Охтирській та Ізюмській провінціях число осель навіть зменшилося, але тут могли бути й випадкові причини (деякі з сел могли бути зачислені до інших провінцій, декілька хуторів могли скупчитися у єдно село або деревню). Але ж усе-таки нових осель зовсім майже не з'явилося за сорок років у чотирьох Слободських полках або їх було занадто небагато.
У 1732 р. більш усього міст та містечок було у Ізюмському полку (21), далі йдуть по черзі Харківський з Охтирським та Сумський. І це залежало від того, що Ізюмський полк був самий погряничний з татарами і більш, ніж усі остатні, мав потребу в кріпостях-городках, а Сумський лежав в осередку України, і його захищав собою Охтирський полк.
З 1732 по 1773 р. життя в Слободській Україні вже зробилося куди спокійніше, через те й прибавилося число сіл, деревень та слобід. У 1773 р. число слобід та хуторів значно зменшилося, бо багацько хуторів з них перевернулося в деревні і навіть села, а невеличкі слобідки — в слободи.
У 1732 р. міст з містечками було 10 %, сіл 48 %, хуторів 42 %, і у 1773 р. перших залишилося тільки 5 %, других збільшилося до 66 %, третіх зменшилося до 28 %. Цікаво до цього додати процент козацьких і панських осель: у Харківському полку козацьких було 25 % і 75 % панських, у Охтирському — 33 % і 67 %, у Острогозькому — 78 % і 22 %, у Ізюмському — 40 % і 60 %. Тільки у одному Острогозькому полку козацьких осель було далеко більш, ніж панських; у остатніх полках було зовсім навпаки, більш усього їх було у Харківському полку. Панські оселі збільшилися особливо за сорок років XVIII ст., коли Україні стало жити безпечніше.
Усі слободсько-українські оселі можна поділити на три частини: 1) міста з містечками, 2) села з деревнями і слободами і 3) хутори з слобідками. Містечка треба зачислити до міст, бо вони були сотенними містами і усі мали кріпості. Як приходила якась ватага переселенців у нове безлюдне місце, вона будувала собі місто з дерев'яною й земляною огорожею; села й деревні виникали, починалися вже під захистом міста; переселенці і їх осадчі приймали на себе обов'язок заселити села й деревні. Виходе, що міста взагалі з'являлися раніше інших осель, а потім вже заселялися села або знов-таки переселенцями з Задніпрянщини, або з нових слободських міст. У кінці XVII ст. сіл та деревень було тільки у двічі більш, ніж міст. У XVIII ст. нових міст сливе не будували, а селили тільки села, деревні та хутори. Інакше бувало при внутрішньому заселенню: там укупі могли з'являтися усякі оселі, а хутори навіть перш усього.
Немає коментарів:
Дописати коментар